ПОСТАНОВА 11 червня 2024 року, cправа
№ 910/11746/21 (910/4100/23), Верховний Суд у складі колегії
суддів Касаційного господарського суду: Білоуса В. В. - головуючого,
Васьковського О. В., Погребняка В. Я., https://reyestr.court.gov.ua/Review/119870696
У справі про неплатоспроможність ОСОБА_2
(далі-Боржник), провадження у якій відкрито ухвалою від 25.08.2021, у березні
2023 року ОСОБА_4 звернувся в межах справи про неплатоспроможність з позовом
про визнання недійсним договору дарування квартири від 12.12.2014, який Боржник
уклала з ОСОБА_3 в період настання у неї зобов`язання з погашення перед
скаржником заборгованості. Мова йшла за позику в 200 тис. доларів США зі
строком повернення до 01.11.2013, яка не була повернута і у квітні 2016 року скаржник звернувся до суду з позовом
про її стягненнята рішенням суду від 13.03.2018 з ОСОБА_2 було стягнуто на
користь ОСОБА_1 353 771,32 доларів США (еквівалент 9 171 384,21 грн. та
витрати. Місцевий г/с рішенням від 12.07.2023, яке залишено без змін апеляційним
г/с (постанова від 05.03.2024), в позові відмовив. Верховний суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши на
недоведеність користування ОСОБОЮ_2
квартирою після дарування,зо спростовує доводи про його фіктивність. Також не
було встановлено обставин, які б вказували на фраудаторність договору дарвування. В цьому випадку, Позивачу
належало довести неспрятливі наслідки - виведення активів за безоплатним
договором. Втім, було встановлено, що ОСОБА_2 у квітні 2015 року набув право
власності на іншу квартиру та володів земельною діялнкою з квітня 2012 року і
по теперішній час, і позивачем не доведено, що вартість відчуженої за спірним
правочином квартири була більшою від вартості іншої квартири, набутої у 2015
році, та відповідно, що загальний розмір активів в результаті відчуження однієї
та купівлі іншої квартири зменшився. Крім того, провадження у справі про
неплатоспроможність ОСОБА_2 було відкрито через 6 років після укладення
договору дарування, і не було доведено, що саме цей договір призвів до
неплатоспроможності.
Позиція Верховного Суду
20.Визнання правочину недійсним є одним з
передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст.16
ЦК України, ст.20 ГК України. Загальні підстави щодо недійсності правочину
встановлені ст.215 ЦК України.
21.Відповідно до ст.16, 203, 215 ЦК
України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою
особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується
(не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи,
яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу
захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які
містяться у постановах ВСУ від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у
справі № 6-806цс16, постановах КГС ВС від 28.11.2019 у справі №
910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у
справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від
18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.
22. Тому в кожній справі про визнання
правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими
закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних
наслідків.
23. Згідно з позицією ВП ВС, викладеною у
постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц, не виключається визнання
недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно
боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п6 ст.3 ЦК
України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України).
24. Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та
зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та
розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає
шкоди кредитору.
25. ВП ВС у наведеній справі зазначила, що
позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним
як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника,
на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України)
та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України) і послатися на
спеціальну норму, що передбачає визнання правочину недійсним.
26. Фраудаторні
угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою
виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою,
але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до,
так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення
від виконання обов`язку.
27. Слід звернути увагу, що фраудаторним
правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний
договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і
двосторонній чи багатосторонній правочин.
28. Формулювання критеріїв фраудаторності
правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує
боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими
критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження
майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років
до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження
судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у
справі);
- контрагент, з яким боржник вчинив
оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні
особи);
- щодо оплатних цивільно-правових
договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій
має враховуватися.
29. Вчинення власником майна правочину з
розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги
іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане
як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність
розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати КГС ВС від
07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
30. Особа, яка є боржником перед своїми
контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно
зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних
відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно
неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське
око", таким критеріям відповідати не може.
31. У постанові Верховного Суду у складі
судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС від 02.06.2021 у справі №
904/7905/16 викладено правові висновки про те, що боржник, який відчужує майно
(вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після
виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами
стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії,
які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними
та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення)
задоволення вимог такого кредитора.
32. Отже, будь-який правочин, вчинений
боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості
перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має
ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак
фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах ВС
від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17,
від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15,
від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №
04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021
у справі № 908/794/19 (905/1646/17), від 28.07.2022 у справі №
902/1023/19(902/1243/20)).
33. Слід зауважити, що цивільні й
господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку
боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному
на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в
можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом,
зокрема, через суд.
34. Таким чином, слід дійти висновку, що
фраудаторним може виявитися будь-який правочин між учасниками цивільних
правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може
бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про
банкрутство відповідно до ст.7 КУзПБ на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК України як
такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст.13 ЦК України з
підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним
фіктивного правочину, лише на підставі ст.234 ЦК України. У такому разі
звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними
правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та
недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує
практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
35. Як було встановлено судами попередніх
інстанцій, договір дарування квартири укладено 12.12.2014. Договір
зареєстрований у державному реєстрі. При цьому, відповідачами не заперечуються
обставини укладання та виконання оспорюваного договору дарування.
36. Судами попередніх інстанцій
встановлено, що разом з позовною заявою позивачем подані докази, які свідчать
що у квартирі АДРЕСА_2 , яка є предметом дарування, проживає ОСОБА_5 , ОСОБА_3
(з 29.06.2013), ОСОБА_6 , а ОСОБА_2 з 05.12.2017 зареєстрована у квартирі
АДРЕСА_3 . Докази, які б свідчили про користування ОСОБА_2 квартирою, яка є
предметом дарування, після укладання договору дарування матеріали справи не
містять.
37. Тому, правильним є висновок судів
попередніх інстанцій про те, що оспорюваний договір укладений з наміром
створити правові наслідки, обумовлені ними - для дарувальника - передати, а для
обдарованого - прийняти у власність квартиру. Отже, належить відхилити
посилання позивача на фіктивність оспорюваного правочину.
38. Також, судами попередніх інстанцій
встановлено, що договір позики між позивачем та відповідачкою-1 був укладений
01.08.2013 зі строком повернення - 01.11.2013.
39. ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом
про стягнення заборгованості за договором позики лише у квітні 2016.
40. Судами встановлено, що ОСОБА_1 не
пред`являв претензії про сплату боргу за договором позики.
41. При цьому, оспорюваний правочин
укладено ще 12.12.2014.
42. Також, під час розгляду цивільної
справи № 757/16456/16-ц ОСОБА_2 звернулась із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про
визнання недійсним договору позики з підстав його нереальності, оскільки
заперечувала отримання грошових коштів у позику.
42. Рішення Печерського районного суду
міста Києва від 13.03.2018 у справі № 757/16456/16-ц набрало законної сили
26.03.2020 після його перегляду в касаційному порядку згідно з постановою
Верховного Суду від 26.03.2020.
43. З огляду на викладене, правильними є
висновки судів попередніх інстанцій про те, що в цьому випадку, відсутні
обставини, що свідчать про фіктивність та фраудаторність договору дарування
квартири, який був укладений у грудні 2014, позаяк, ОСОБА_1 не звертався із
вимогою про повернення позики після спливу строку, що визначений у договорі
позики, тобто після 01.11.2013, а із відповідним позовом про стягнення коштів
звернувся лише у квітні 2016, тобто зі спливом більш ніж дворічного строку. При
цьому, як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_2 заперечувала факт
передачі грошових коштів в позику, пред`явивши зустрічний позов про визнання
договору недійсним.
44. При цьому, судами попередніх інстанцій
встановлено, що позов не містить доводів в контексті наслідків укладеного
договору із заінтересованою особою. Разом з тим, саме по собі вчинення
правочину із заінтересованою особою не має наслідком його недійсність.
45. В цьому випадку, належить довести
настання несприятливих для боржника у справі про неплатоспроможність
(відповідачки-1 за цим позовом) наслідків - виведення активів за безоплатним
договором, тобто з порушенням прав боржника або його кредиторів. Втім, як
встановлено судами попередніх інстанцій, доказів на підтвердження зазначених
обставин, позивач не надав, враховуючи обставини набуття ОСОБА_2 у власність
іншої квартири (свідоцтво про право власності від 10.04.2015), перебування у
власності земельної ділянки (з 27.04.2012 по теперішній час), тобто вже після
настання обставин щодо виникнення зобов`язання з повернення позики за договором
позики, на які позивач посилається в обґрунтування позовних вимог про
фраудаторність оспорюваного правочину.
46. При цьому, скаржником не доведено, що
оспорюваний правочин направлений на уникнення виконання грошових зобов`язань
перед скаржником, оскільки судами не встановлено та скаржником не доведено, що
вартість відчуженої за спірним правочином квартири була більшою від вартості
іншої квартири, набутої ОСОБА_2 у 2015, та відповідно, що загальний розмір
активів в результаті відчуження однієї та купівлі іншої квартири зменшився.
47. Також, майно за оспорюваним правочином
відчужено 12.12.2014.
48. Разом з тим, провадження у справі №
910/11746/21 про неплатоспроможність ОСОБА_2 відкрито 25.08.2021, тобто більше
ніж через 6 років після укладення оспорюваного правочину.
49. При цьому, судами попередніх інстанцій
не встановлено та скаржником не доведено, що саме внаслідок укладення
оспорюваного правочину боржник перестав бути платоспроможним.
50. При цьому, на висновки у наведених
постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від
14.01.2020 у справі № 489/5148/18, від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17, від
06.10.2022 у справі № 902/1023/19 (902/163/22), від 22.11.2023 у справі №
369/14427/19 скаржник послався, виокремивши їх із контексту вказаних судових
рішень, в контексті досліджуваних судами у справі № 910/11746/21(910/4100/23)
доказів та встановлених фактичних обставин, зокрема щодо укладення оспорюваного
правочину 2014, щодо відкриття провадження у справі № 910/11746/21 про
неплатоспроможність ОСОБА_2 25.08.2021, тобто більше ніж через 6 років після
укладення оспорюваного правочину, щодо того, що ОСОБА_1 звернувся до суду із
позовом про стягнення заборгованості за договором позики лише у квітні 2016,
щодо набуття ОСОБА_2 у власність іншої квартири в 2015, щодо не доведення
скаржником, що оспорюваний правочин направлений на уникнення виконання грошових
зобов`язань перед скаржником, оскільки судами не встановлено та скаржником не
доведено, що вартість відчуженої за спірним правочином квартири була більшою
від вартості іншої квартири, набутої ОСОБА_2 у 2015, та відповідно, що
загальний розмір активів в результаті відчуження однієї та купівлі іншої
квартири зменшився та щодо не встановлення судами та не доведення скаржником
обставин які б свідчили про те, що саме внаслідок укладення оспорюваного
правочину боржник перестав бути платоспроможним.
Немає коментарів:
Дописати коментар