ПОСТАНОВА 02 червня 2022 року, cправа № 916/2762/20, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Картере В.І. - головуючий, Банасько О.О., Пєсков В.Г., https://reyestr.court.gov.ua/Review/104603037
У травні 2021 року у межах справи про неплатоспроможність ФО, яка була
відкрита 20.10.2020, керуючий реалізацією звернувся до г/с із заявою, в якій
просив, зокрема, визнати недійсними договори дарування
домоволодіння та земельної ділянки від 12.07.2019, та зобов`язати повернути вказане
майно Боржнику. Свої вимоги арбітражний керуючий обґрунтував ст. ст.7, 42 КУзПБ,
а також загальними засадами цивільного законодавства, зокрема, п.6 ст.3, ч.3 ст.13,
ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України. Місцевий г/с ухвалою від 16.09.2021
заяву керуючого реалізацією задовольнив. Апеляційний г/с постановою
від 16.12.2021 ухвалу місцевого г/с від 16.09.2021 змінив та виклав її
мотивувальну частину в редакції своєї постанови, погодився з висновком місцевого
г/с про наявність підстав для задоволення позову, однак зауважив на тому, що
визнання правочину недійсним має оцінюватися судом відповідно до законодавства,
яке діяло на момент вчинення правочину, у зв`язку з чим дійшов висновку, що
приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів
боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до
дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019; до правовідносин, що склалися
до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст.20 Закону про банкрутство. Верховний
Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши на помилковість
застосування судом першої інстанції ст.42 КУзПБ в частині трирічного строку для
звернення із заявою про визнання правочину недійсним; необхідність застосування
в цьому випадку річного строку, передбаченого ст. 20 Закону про банкрутство
щодо визначення підстав, за якими оспорюваний правочин може визнаватися
недійсним, оскільки саме ця норма права існувала на час укладення та виконання
оспорюваних правочинів (договорів);
Короткі висновки:
44…. приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними
правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені
боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин,
що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону про
банкрутство.
69…., будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання
з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає
бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і
набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду
кредиторам (див. висновки, викладені у постановах КГС ВС від 28.11.2019
у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у
справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від 26.05.2020 у
справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011, від
17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі
№908/794/19(905/1646/17)).
72…., такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного
провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на
підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу
добросовісності, та ч.3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості
зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину,
лише на підставі ст. 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про
банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі
загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є
належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість
захисту порушених прав кредиторів та боржника.
81.Укладення боржником договорів дарування при наявності грошових зобов`язань,
зокрема за один рік та три місяця до входження у процедуру банкрутства на
користь заінтересованої особи (сина), наслідком чого стало зменшення обсягу
майнових активів боржника, підтверджує обставини, що зміст оспорюваних
договорів не відповідає критеріям розумності та добросовісності, договори
укладені для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
37.За змістом ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство правочини (договори)
або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи
про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про
банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані г/с
у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого
або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив
відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої
сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові
зобов`язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про
банкрутство взяв на себе зобов`язання, в результаті чого він став
неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими
кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження
або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за
умови, що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна
боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник
оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день,
коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник
прийняв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових
вимог.
38.Частина 1 ст. 42 КУзПБ передбачає, що правочини, вчинені боржником після
відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що
передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані
недійсними г/с у межах провадження у справі про банкрутство за заявою
арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або
кредиторам.
39.Згідно з ч. 2 ст. 42 КУзПБ правочини, вчинені боржником протягом трьох
років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть
бути визнані недійсними г/с у межах провадження у справі про банкрутство за
заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без
відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір
дарування.
40.У разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених ч.1
або 2 цієї статті, кредитор зобов`язаний повернути до складу ліквідаційної маси
майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в
натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що
існували на момент вчинення правочину. За результатами розгляду заяви
арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника
господарський суд постановляє ухвалу (ч. 3, 4 ст. 42 КУзПБ).
41.Відповідно до правової позиції ВС складі судової палати для розгляду справ
про банкрутство КГС, викладеної у постанові від 02.06.2021 у справі
№904/7905/16, приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав визнання
недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що
були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До
правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст.
20 Закону про банкрутство.
42.Відповідно до вказаної правової позиції визнання правочину недійсним,
згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства
має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення
правочину.
43.Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має
існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів
боржника недійсними, що містяться в ст. 42 КУзПБ, не є повністю тотожними
(ідентичними) з підставами, що містилися в ст. 20 Закону про банкрутство.
44.Тому приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними
правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені
боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин,
що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону про
банкрутство.
45.Провадження у справі №916/2762/20 про неплатоспроможність боржника відкрито
20.10.2020, а оспорюванні керуючим реалізацією майна - арбітражним керуючим у
порядку ст. 42 КУзПБ та ст. ст. 3, 13,
234 ЦК України договори дарування були укладені боржником 12.07.2019 (тобто
більш ніж один рік до відкриття провадження у цій справі та до дати введення в
дію КУзПБ).
46. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про
помилковість застосування судом першої інстанції положень ст. 42 КУзПБ в
частині встановленого законодавцем трирічного строку для звернення із заявою
про визнання правочину недійсним.
47.Посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що ухвалу г/с першої
інстанції від 16.09.2021 було постановлено з порушенням п. 4 Прикінцевих та
перехідних положень КУзПБ та п. 4 ст. 236 ГПК України не беруться ВС до уваги,
оскільки суд апеляційної інстанції під час перегляду ухвали в суді апеляційної
інстанції змінив її мотивувальну частину з урахуванням висновку ВС, викладеного
у постанові від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, на який посилається скаржник
у касаційній скарзі.
48.ВС погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність
застосування в цьому випадку річного строку, передбаченого положеннями ст. 20
Закону про банкрутство щодо визначення підстав, за якими оспорюваний
правочин може визнаватися недійсним, оскільки саме ця норма права існувала
на час укладення та виконання оспорюванних правочинів (договорів).
49.КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до
правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт,
можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав
для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
50.Стаття 42 КУзПБ як і ст. 20 Закону про банкрутство є спеціальними щодо
загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника
недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави
для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин,
що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності
боржника чи визнання його банкрутом.
51.Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство
спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності
- максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
52.Водночас укладення договору боржника поза межами "підозрілого
періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство),
визначеного ст. 20 Закону про банкрутство, та відсутність підстав для
застосування ст. 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що
склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених
осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав
та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших
законів (постанова ВС від 02.06.2021 у справі №904/7905/16).
53.Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів
захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України.
Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 ЦК України.
54.Звертаючись з заявою, арбітражний керуючий обґрунтовував свої вимоги крім
спеціальних положень ст. ст. 7, 42 КУзПБ також загальними засадами цивільного
законодавства, зокрема, п. 6 ст. 3, ч. 3 ст. 13, ст. ст. 203, 215, 234 ЦК
України.
55.Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична
кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд
від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм
(висновок, наведений у постанові ВП ВС від 12.06.2019 у справі
№487/10128/14-ц).
56.Г/с, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник
судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті
норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх
правильну правову кваліфікацію і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми
матеріального та процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні
правовідносини (правова позиція, викладена у постанові ВП ВС від 25.06.2019 у
справі №924/1473/15).
57.Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам
сторін виходячи зі встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити,
яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне
застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права,
предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни
предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (висновок, викладений
у постанові ВП ВС від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).
58.Верховний Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного
законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників
цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному
стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою
інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
59.Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що
вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в
інших формах.
60.Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього
зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його
добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що
вчинений боржником на шкоду кредиторам.
61.Оцінюючи правильність застосування судом апеляційної інстанції норм
матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної постанови, ВС
вважає за необхідне врахувати правову позицію, викладену в постанові судової
палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС від 24.11.2021 у справі
№905/2030/19 (905/2445/19).
62.Так, у постанові від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19) судова
палата для розгляду справ про банкрутство КГС ВС щодо суті позовних вимог
дійшла таких висновків.
63.Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад,
угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є
прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються
боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання
цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.
64.Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний
(договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а
також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній
правочин.
65.Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який
правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх
вимог.
66.Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: - момент
вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в
підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в
забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі; - контрагент, з
яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або
афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів
важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має
враховуватися.
67.Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з
метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна
цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності,
оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду
майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної
палати КГС ВС від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).
68.Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від
дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що
укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і
фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не
може.
69.Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього
зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого
боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його
добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником
на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах КГС ВС від
28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від
03.03.2020 у справі №904/7905/16, від 03.03.2020 у справі №916/3600/15, від
26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі
№04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021
у справі №908/794/19(905/1646/17)).
70.Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання
обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в
основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на
впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений
законом, зокрема через суд.
71.У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках,
оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших
юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом
повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.
72.Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що
здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на
шкоду кредиторам, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку
позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7
КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч
принципу добросовісності, та частин 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав
недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним
фіктивного правочину, лише на підставі ст. 234 ЦК України. У такому разі
звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними
правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та
недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує
практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
73.Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних
відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому
числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Тому
правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують
конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до
зловживання правом. Подібна правова позиція неодноразово була викладена ВС у
своїх постановах, зокрема від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17),
від 13.10.2020 у справі №04/14-10/5026/2337/2011.
74.Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на
уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад
цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання
правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України) (відповідний правовий висновок викладено в
постанові ВП ВС від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц), на яку посилається
скаржник у касаційній скарзі, а також у постановах ВС України від 19.10.2016
(провадження №6-1873цс16), від 23.08.2017 у справі №306/2952/14-ц та 09.09.2017
у справі №359/1654/15-ц.
75.Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що укладені боржником
договори дарування по суті містять ознаки фраудаторних правочинів, а не
фіктивних, як серед іншого зазначалося арбітражним керуючим у заяві про
визнання договорів недійсними.
76.У зв`язку з викладеним, ВС відхиляє аргумент скаржника про те, що позивач,
який звертається до суду із заявою про визнання правочину фіктивним, повинен
довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки,
що узгоджується з правовою позицією, викладеною ВС у складі колегії суддів
Третьої судової палати КЦС в п. 52 постанови від 31.03.2021 у справі
№201/2832/19, оскільки суди дійшли висновку про те, що укладені боржником
договори дарування містять ознаки фраудаторних правочинів.
77.Суди встановили, що договір дарування домоволодіння та договір дарування
земельної ділянки від 12.07.2019, які укладені між боржником та його сином,
вчинені в період існуючих зобов`язань перед ОСОБА_10 в сумі 281714,22 грн,
ОСОБА_3 в сумі 1718366,02 грн; борг виник на підставі розписок, у яких не був
встановлений строк повернення позики; 03.07.2019 кредитор ОСОБА_3 звернувся з
позовними вимогами до боржника про стягнення боргу в сумі 1587248,40 грн та
процентів від суми позики в розмірі 1627116,94 грн; ухвалою Київського
районного суду м. Одеси від 19.07.2019 відкрито провадження у справі
№520/15205/19; до свого позову ОСОБА_3 долучив копію вимоги про повернення
боргу від 19.06.2019, а також квитанцію та опис вкладення до листа на
підтвердження відправлення вимоги.
78.При цьому ВС відхиляє доводи скаржника про те, що він не отримував вказаної
вимоги про повернення боргу від 19.06.2019, оскільки вона була повернута
ОСОБА_3 з довідкою про повернення, в якій причиною повернення зазначається -
"за закінченням терміну зберігання". В цьому випадку суди правильно
врахували висновок викладений у постановах КГС ВС від 14.08.2020 у справі
№904/2584/19, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19 про те, що факт неотримання
адресатом поштової кореспонденції, яку ОСОБА_3 надіслав за належною адресою та
яка повернулася у зв`язку з її неотриманням адресатом, залежав від
волевиявлення самого адресата, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком
неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення
самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання поштового
відправлення.
79.Крім того, аргументи скаржника у наведеній частині фактично зводяться до
намагання здійснити переоцінку доказів та надати нову оцінку доказам у справі,
що в силу вимог ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень ВС.
80.Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного
договору на користь свого сина після виникнення у нього зобов`язання із повернення
суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно
кредитора, оскільки укладаються договори дарування, які порушують майнові
інтереси кредитора і направлені на недопущення звернення стягнення на майно
боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і
не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та
зводяться до суперечливої поведінки й зловживання правом (висновок ВС
викладений у постанові від 28.04.2021 у справі №263/161/18).
81.Укладення боржником договорів дарування при наявності грошових зобов`язань,
зокрема за один рік та три місяця до входження у процедуру банкрутства на
користь заінтересованої особи (сина), наслідком чого стало зменшення обсягу
майнових активів боржника, підтверджує обставини, що зміст оспорюваних
договорів не відповідає критеріям розумності та добросовісності, договори
укладені для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Немає коментарів:
Дописати коментар