ПОСТАНОВА , 23.02.2021, Справа № 910/5297/20, ВС у складі колегії суддів КГС: Погребняка В. Я. (головуючий), Васьковського О.В., Огородніка К. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/95567107
У справі про неплатоспроможність фізичної особи розглядалися
кредиторські вимоги Приватбанку, пред’явлені в загальній сумі 84,4 млн грн, з
яких в сумі 48,2 млн грн у визнані було відмовлено. Рішення місцевого г/суду,
яке залишене без змін апеляційним г/судом в частині відхилених грошових вимог
мотивоване тим, що враховуючи правові висновки ВП ВС, наведені у постанові від
28.03.2018 у справі № 444/9519/12, постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц,
постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, Банк звернувшись з позовом до місцевого
загального суду про стягнення заборгованості реалізував своє право на
дострокове повернення грошових коштів за Кредитним договором, чим в
односторонньому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання, в той
час як умови Кредитного договору, на підставі яких заявлені грошові вимоги,
передбачають нарахування штрафних санкцій лише за правомірне користування
кредитними коштами.
Короткі висновки:
Ø 32. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно
правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і
охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не
можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника
підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов
договору та частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України як плата за надану позику (кредит), а за період після
такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625
ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен
передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра
відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
Ø 42. …якщо сторони бажають врегулювати свої правовідносини щодо
стягнення річних у порядку ч. 2 ст.
625 ЦК України іншим способом, ніж той який
передбачено цією нормою, то таке регулювання повинно бути самостійною
умовою договору
Розглянувши справу ВС зазначив наступне
Ø 19. Положеннями Книги четвертої
КУзПБ визначено особливості застосування
процедури банкрутства до боржника - фізичної особи, фізичної особи-підприємця.
Ø 20. Відповідно до статті
113 КУзПБ , провадження у справах про
неплатоспроможність боржника-фізичної особи, фізичної особи-підприємця
здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з
урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.
Ø 21. За приписами статті
122 КУзПБ подання кредиторами грошових вимог до
боржника та їх розгляд керуючим реструктуризацією здійснюються в порядку,
визначеному цим Кодексом для юридичних осіб.
Ø 22. Абзацом 11 ч. 1 ст.
1 КУзПБ визначено поняття «кредитор» у справі
процедурі банкрутства.
Ø 23. Згідно з положеннями ст. 45 КУзПБ конкурсні кредитори за
вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство,
зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до
боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня
офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про
банкрутство.
Ø 24. Частиною 6 ст. 45
КУзПБ встановлено, що заяви з вимогами
конкурсних кредиторів або забезпечених кредиторів, подані в межах строку,
визначеного частиною першою цієї статті, розглядаються господарським судом у
попередньому засіданні суду. За результатами розгляду зазначених заяв
господарський суд постановляє ухвалу про визнання чи відхилення (повністю або
частково) вимог таких кредиторів. Ухвала господарського суду є підставою для
внесення відомостей про таких кредиторів до реєстру вимог кредиторів.
Ø 25. Відповідно до ч. 1 ст. 1050
ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув
суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.
625 цього Кодексу.
Ø 26. За приписами ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник
зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції
за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми,
якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Ø 27. Отже цивільне законодавство передбачає як випадки, коли
боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не
сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і
випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів,
користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
Ø 28. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання
боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного
часу врегульовані ч. 1 ст. 1048 ЦК
України. Такі проценти є звичайною платою боржника за
право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та
законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання
сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.
Ø 29. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли
боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також
урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору,
прострочивши виконання грошового зобов`язання, за ч. 1 ст. 1050 ЦК України застосуванню
у таких правовідносинах підлягає положення ст. 625 цього Кодексу.
Ø 30. Проценти, встановлені ст. 625 ЦК України, підлягають стягненню саме
при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового
зобов`язання.
Ø 31. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання
грошового зобов`язання за ч. 2 ст. 625 ЦК
України, є
спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну
від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за
договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову
відповідальність.
Ø 32. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно
правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і
охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не
можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника
підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов
договору та частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України як плата за надану позику (кредит), а за період після
такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625
ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен
передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра
відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
Ø 33. Аналогічні висновки щодо застосування ч. 1 ст. 1050 та ст. 625
ЦК України у їх взаємозв`язку викладені у
постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №
444/9519/12, від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, від 31.10.2018 у справі
№ 202/4494/16-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Ø 34. За змістом ч. 2 ст. 625, ст. 1050 ЦК України боржник,
який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора
зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції
за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої
суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або
законом.
Ø 35. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із права
позикодавця на проценти за час дії договору позики, та
правовідносин, які склалися внаслідок невиконання позичальником
обов`язку повернути грошові кошти у визначений строк, не дає підстав
для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом.
Ø Подібний висновок викладений у постанові
Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17.
Ø 36. При цьому, умови щодо нарахування процентів за правомірне та
неправомірне користування кредитними коштами мають визначатися окремими
пунктами договору.
Ø 37. Водночас, суди попередніх інстанцій, враховуючи правові
висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у постанові від 28.03.2018 у
справі № 444/9519/12, постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц,
постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16, правомірно встановили, що Банк
звернувшись з позовом до Печерського районного суду міста Києва реалізував своє
право на дострокове повернення грошових коштів за Кредитним договором, чим в
односторонньому порядку змінив строк виконання основного зобов`язання, в той
час як умови Кредитного договору, на підставі яких заявлені грошові вимоги,
передбачають нарахування штрафних санкцій лише за правомірне користування
кредитними коштами.
Ø 38. Проте, як вірно встановлено судами першої та апеляційної
інстанції, Банк, звернувшись до господарського суду в порядку статей 45, 122 КУзПБ, здійснило розрахунок процентів, комісії та пені з урахуванням
умов Кредитного договору, якими передбачені відповідні нарахування за
користування Кредитом.
Ø 39. В цій частині, колегія суддів звертається
до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 04.06.2020 у справі №
902/5/19, відповідно до якого у разі, якщо сторони бажають врегулювати свої
правовідносини щодо стягнення річних у порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України іншим
способом, ніж той який передбачено цією нормою, то таке регулювання
повинно бути самостійною умовою договору, воно не може ототожнюватися з
умовами договору про стягнення процентів за правомірне користування кредитом,
передбаченими у порядку ст. 1048 ЦК України,
оскільки законодавець не ототожнює підстави правомірного та неправомірного
користування кредитними коштами.
Ø Така ж правова позиція висловлена
Верховним Судом, зокрема, у постановах від 13.05.2019 у справі № 910/18618/17,
від 10.11.2020 у справі № 916/4932/15, від 24.09.2020 у справі № 905/2852/16,
від 02.07.2020 у справі № 910/18618/17.
Ø 40. Судами попередніх інстанцій також
встановлено, що Банком не було розраховано та заявлено до боржника вимоги, що
ґрунтуються на приписах статті 625
ЦК України, які є мірою цивільно-правової
відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання.
Щодо доводів касаційної скарги
Ø 41. Скаржник в касаційній скарзі вказує на те, що судом
апеляційної інстанції не були враховані при вирішенні спору висновки Верховного
Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у
справі № 912/1120/16 та постанові Касаційного господарського суду у складі
Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 903/191/19, в яких
сформовано висновок про те, що банк не позбавляється права на отримання
належних йому процентів за неправомірне користування кредитом, нарахованих за
підвищеною ставкою на підставі пунктів кредитного договору у зв`язку з
простроченням виконання позичальником грошового зобов`язання, оскільки ці
проценти охоплюються диспозицією норми ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Ø 42. Вказані Банком правові позиції не спростовують висновків
судів першої та апеляційної інстанції та наведені скаржником в касаційній
скарзі в контекстному форматі, без врахування позиції Верховного Суду якщо
сторони бажають врегулювати свої правовідносини щодо стягнення річних у порядку
ч. 2 ст. 625 ЦК України іншим способом, ніж той який передбачено цією нормою,
то таке регулювання повинно бути самостійною умовою договору, про
що вказано у пунктах 36, 39 цієї Постанови.
Ø 43. В цій частині, колегія суддів також вважає необхідним
вказати наступне:
Ø 43.1. У постановах Верховного Суду від 23.04.2019 у справі
№ 910/21939/15 та від 11.07.2019 у справі № 904/2394/18 наведено правовий
висновок, відповідно до якого на стадії звернення кредиторів з
вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи
змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються
у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських
вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.
Ø 43.2. Особливістю провадження у справах про банкрутство є
те, що в межах цього провадження суди розглядають багато різних спорів, щодо
яких законодавцем визначено окремі процедури та особливості їх розгляду в межах
єдиної процедури банкрутства. Одним з різновидів таких спорів є розгляд спірних
вимог конкурсного кредитора, який оспорюється боржником або іншим кредитором
боржника. Відтак, при розгляді спірних вимог кредиторів суди повинні керуватися
спеціальними нормами законодавства про банкрутство, які визначають обов`язки
конкретного кредитора щодо доказування розміру кредиторських вимог, визначають
обсяг доказування, предмет доказування спірних кредиторських вимог, право суду
відмовити у визнанні спірних вимог внаслідок неподання заявником документів, що
їх підтверджують. Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у
постанові від 27.08.2020 у справі № 911/2498/18.
Ø 43.3. Правового висновку про обґрунтованість відмови судів
першої та апеляційної інстанцій у визнанні грошових вимог кредитора-заявника
внаслідок неподання таким кредитором належних та достатніх документальних
доказів у справу про банкрутство при поданні заяви конкурсним
кредитором суди дійшли у справах № 910/21939/15 (постанова Верховного Суду
23.04.2019) та № 904/2104/19 (постанова Верховного Суду 28.07.2020, зокрема,
щодо розгляду грошових вимог ПАТ «Алчевський коксохімічний завод»). Така
практика є сталою при застосуванні ст.
25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом», так при застосуванні ст. 45 КУзПБ.
Ø 44. Втім, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій,
заява АТ КБ «ПриватБанк» та відповідний розрахунок оскарженої суми, ґрунтуються
саме на умовах Кредитного договору якими передбачені нарахування за
користування кредитом, та не містять посилань на умови Кредитного договору
якими б визначались зобов`язання передбачені за неправомірне
користування кредитними коштами в розумінні приписів ст. 625 ЦК України.
Ø 45. У касаційній скарзі скаржник, зазначаючи про порушення
судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального
права, застосовує та оперує понятійними категоріями "обставини
справи" і "докази у справі", порушуючи питання, пов`язані із
встановленням обставин справи та оцінкою відповідних доказів, що не узгоджується
з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як "суду
права", а не "суду факту", повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України.
Ø Перевірка відповідних доводів (аргументів)
перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної
інстанції.
Ø 46. Саме лише прагнення здійснити нову перевірку обставин справи
та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових
рішень.
Немає коментарів:
Дописати коментар